РЕЖИСЕРКА ТЕАТРУ МІМІКИ ТА ЖЕСТІВ ВИХОДИТЬ ЗА МЕЖІ ТИШІ

Музика – одна з небагатьох речей, що здатна об’єднати людей. Вона промовляє окремою унікальною мовою звуків та відчуттів. Та як бути тим, хто не може чути звуків? Анжела Тютарєва може багато про це розповісти. Щоправда, мовою жестів. Дівчина погано чує з дитинства, а з віком її слух лише погіршується. Проте це не завадило Анжелі навчитись співати руками і стати режисеркою театру міміки та жестів «Райдуга» культурного центру Українського товариства глухих.

Спеціально для Заборони журналістка Олена Струк зустрілась з Анжелою та дізналась, як це – співати, коли не чуєш звуків.

Текст: Олена Струк

Фото: Саша Серафимович

Вiдео: Богдан Кiнащук

Продюсерка: Аня Білоус

Верстка: Наталія Самсонова

«Тиша – моя музика»

«Хочу запитати в тебе дещо дивне. Тиша – це страшно?», – говорю я їй. Анжела уважно стежить за моїми губами, а я намагаюся говорити повільно, аби вона встигала читати. За мить на її обличчі з’являється весела і трохи розгублена посмішка.

«Хіба тиша тебе лякає?», – питає вона у відповідь.

«Напевно, якщо вона назавжди, то так», – говорю.

«Важко сказати, хоча б трохи, але я чую. Коли тихо – це благодать, не треба напружуватися, розумієш? Раніше я брала навушники і вмикала музику гучно, а останнім часом навіть музику не слухаю. Тиша – моя музика», – відповідає Анжела.

Жестовою мовою «тиша» звучить гарно: підносиш вказівний палець до губ, а потім відводиш руки в різні боки долонями донизу, ніби заспокоюєш все навколо.

В Анжели Тютєревої артистичні руки і красивий голос. Сама вона давно знає, що її руки мають дивовижну властивість присипляти співрозмовника плавними рухами. Все ж таки жестова мова – її перша мова. Мама Анжели не чує, тато – слабочуючий. Анжела частково втратила слух у п’ять років через ускладнення після хвороби. Про те, що в неї гарний голос, Анжела дізналася тільки у 30 років – знайома сказала. Вади слуху ніяк не завадили їй співати з дитинства. Жестовою мовою.

Якщо хочеш сказати слово «музика» жестами, треба уявити в руках диригентську паличку, а перед собою оркестр, і змахнути руками, як диригент.

Два роки тому Анжела стала режисеркою театру міміки та жестів «Райдуга», в якому грають професійні актори з порушеннями слуху.

«Ми хочемо бути звичайним театром, таким само, як і театри для чуючих. Наш театр для людей, для всіх. У світі подібних дуже мало, і це треба цінувати, – зауважує вона. – Але тих, хто чує, серед глядачів небагато».

Анжела час від часу каже «ви», маючи на увазі тих, хто чує, і «ми», коли говорить про тих, хто не чує. Важко заперечити дистанцію між «ви» і «ми», але якщо йти назустріч, вона скорочується.

У жестовій мові «назустріч» виглядає так. Людина тримає руки на відстані одна від одної, так що між ними утворюється порожнеча, всі пальці крім вказівних затиснуті у кулаки. Потім вона зближує руки, доки ті не торкнуться. У цей момент вказівні пальці нагадують людські фігурки, що рухаються одна до одної.

Не відразу, але Анжела перестала боятися робити кроки назустріч.

«Її не можна тримати вдома»

«Як ти відчуваєш музику?», – питаю у неї. І вона знову терпляче відповідає на чергове трохи дивне для неї запитання.

«Одягаю навушники і слухаю мелодію гучно. Для нас дуже гучно – це кайф, це можливість відчути вібрації, ритм, – ділиться Анжела. – Є пісні, в яких складна мелодика, як у Ніни Матвієнко, наприклад. Аби мені заспівати її пісні, то руками треба передати всі нюанси і переходи голосу, де він звучить голосніше, як стає тихішим, де коротка нота, де довга.

Анжела втрачала слух поступово, не різко. Вона пам’ятає, приміром, що завжди розмовляла дуже голосно, але той момент, коли звуки майже зникли з її життя, не пам’ятає.

«Я думала, що це нормально, і так в усіх», – каже вона. А потім Анжелі здавалося, що світ навколо завжди був тихим.

У жестовій мові слово «звуки» дзвенить. Уявіть, ніби людина в кожній руці тримає по дзвіночку вказівним і великим пальцями, по черзі ними змахує і прислухається.

Вдома Анжела спілкувалася лише жестовою мовою. В її родині так усі спілкувались між собою.

«Коли я читаю по губах, то відчуваю напругу, перепитую, щось не розумію, засмучуюсь, а якщо спілкуюсь жестовою – розслабляюся. Коли десь помічаю людину, що розмовляє жестовою мовою, у мене серце тане», – зізнається дівчина.

Спочатку Анжела ходила в садок для дітей з порушеннями слуху, потім до спеціальної школи. Там Анжела співала в хорі.

«Голосніше за всіх, – сміється вона. – Я ж не знаю середини. Раніше говорила занадто голосно, і на мене постійно шикали. Напевно, тому почала розмовляти пошепки», – припускає Анжела. Але тепер кожен раз, коли їй хочеться заговорити тихо, дівчина собі нагадує: «Не шепочи, у тебе гарний голос, пам’ятаєш?»

Маленькою Анжела вилазила на стільчик і розповідала вірші та співала пісні жестовою мовою, а батько перекладав. Щоразу вона придумувала сценку і образ. Мамина подруга, голова товариства глухих у Харкові, повторювала: «Її не можна тримати вдома, її потрібно показувати».

З дев’яти років Анжела почала виступати. Сталося це не випадково – батько Анжели грав на піаніно в ансамблі для людей з порушеннями слуху, а дідусь брав участь у художній самодіяльності. Вони з онукою навіть двічі разом грали на сцені.

Анжела марила сценою скільки себе пам’ятає, хоча професійно прийшла до неї не відразу. У школі вона була відмінницею, але засмутила вчителів тим, що не стала вступати до університету. Пішла в ПТУ вчитися на швачку. Їй це подобалося, поки у 18 років не почала шити чохли на офісні крісла по 12 годин на день.

«Батько казав, що якщо піду на завод, пенсія буде більшою. Я пішла, та за два роки сердилась на весь світ», – зізнається дівчина. А потім вирішила переїхати з Харкова до Києва: столиця обіцяла більше можливостей. Анжела налаштовувалася на боротьбу у великому місті, але її одразу прийняли до естрадно-циркового коледжу, а ще взяли в театр «Райдуга» культурного центру Українського товариства глухих. Він став її другою домівкою. У театрі Анжела Тютєрева працює вже 12 років, два роки в якості режисера.

«Як актриса я тепер на пенсії», – жартує вона. Перший спектакль в її постановці був за твором Панаса Саксаганського «Шантрапа» про життя акторів за кулісами. У нього є дві особливості. По-перше, акторам жестовою мовою потрібно передати суржик, по-друге, вони мають грати на музичних інструментах. Прем’єра викликала у частини нечуючих глядачів нерозуміння: навіщо вони грають, ми ж не чуємо.

«Але те, як актори проживають музичні сцени, незрівнянно. Робити нове необхідно, інакше опиняєшся в болоті, – пояснює Анжела. – Зараз ми з аматорським театром, наприклад, ставимо сучасний спектакль «Дорога Памела». Актриса, яка завжди грала негативних персонажів, спробує себе в ролі доброї і довірливої ​​героїні. І для неї це виклик, щось, що виходить за межі звичного. Це те, чого нам бракує, і те, що важко дається».

У трудовій книжці Анжели Тютєревої є запис: «режисер театру». Театр для неї – не тільки професійна реалізація.

«Це можливість відчути себе повноцінною людиною, це ламає стереотип про те, що нечуючі люди нічого не можуть», – пояснює дівчина.

Зараз вона хоче зробити так, аби якомога більше чуючих приходили на вистави, тому що театр – до того ж точка зближення. Хоча ще кілька років тому Анжела і сама не зовсім усвідомлювала, навіщо їй потрібно це зближення.

«У світі нечуючих менше інформації»

«Що тобі дає контакт зі світом чуючих?», – питаю у неї.

«Багато чого. Наприклад, я стала вільнішою у своїх мріях», – відповідає Анжела.

Дитячий садок для слабочуючих дітей, потім спеціальна школа, перекладач в естрадно-цирковому училищі, своє коло спілкування, і так у багатьох людей з порушеннями слуху.

«Ми замикаємося у своєму світі, нерідко зі страху щось не зрозуміти або що нас не зрозуміють, відмахнуться, – пояснює Анжела. – На додачу відчувається тиск сім’ї, яка виховує так, що потрібно триматися своїх, і застаріла установка: ти глухий, ти нещасний, давай ми візьмемо тебе за руку і будемо вести. Якщо постійно варитися у своєму оточенні, то практично немає шансів це подолати. Те, що ти можеш більше, навіть не спадає на думку».

Анжела теж росла з певними стереотипами. Перша дружина її батька не мала проблем зі слухом, у них народилися двоє синів теж без порушень слуху, але так трапилося, що родина розпалася. Потім батько Анжели неодноразово повторював, що чуючі – погані. Але в певний момент Анжела зрозуміла: не виходячи за межі, сама собі шкодить. Чотири роки тому у «ВКонтакте» Анжела познайомилася з чуючим чоловіком і закохалася.

«Я розкривалася в спілкуванні з ним. Нечуючі не звикли демонструвати свої почуття, всередині ніби все спить. І я теж так жила до того знайомства. Зараз ми не разом з тією людиною, але я вдячна йому за те, що він відкрив мені двері в інший світ. Тоді я зрозуміла, що справа не у вас, проблема в мені. Добре, що є можливість змінити думку з обох боків. Технології цьому дуже сприяють. Мене лякає, як багато я пропустила», – зізнається вона. Зараз Анжела надолужує згаяне, і серед тих, що чують, у неї все більше друзів, і їй все більше хочеться говорити, розповідати, ділитися почуттями.

Нещодавно Анжела нарешті зустрілася з одним із братів, якого ніколи не бачила. Ще чотири роки тому вона б не наважилася його шукати, оскільки була впевнена: ти чуєш, я не чую, тож нам нема про що розмовляти. А цієї зими дізналася, наскільки вони з братом схожі.

«У світі нечуючих менше інформації, тож менше стресів, там спокійніше, м’якше, напевно, тому покидати його багато хто не хоче. Я добре знаю, як непросто буває. Наприклад, ти в компанії чуючих, вони спілкуються, а ти не встигаєш стежити за розмовою, психуєш, плачеш. А вони просто забули, що ти не чуєш. Але потрібно пояснювати, як спілкуватися, адже вас не готували до цього. Наприклад, якщо людина читає по губах, то треба дивитися в її бік, очі в очі. Відвернешся – образиш. У нас дуже велике навантаження на зір, ми все помічаємо», – Анжела сміється, але вже за мить продовжує серйозно.

«Коли чесно зізнаєшся, що тобі неприємно, тоді вдається знайти спільну мову. А виходити із зони комфорту – це те, що мені зараз дуже важливо».

Нещодавно Анжела влаштувалася на роботу вишивальницею. Наважилася написати декільком компаніям, вказала, що погано чує, і одна – «Плахта» – їй відповіла.

«Вони роблять сукні з вишивкою. Це те, що мені зараз дуже цікаво, – говорить вона. – Я прийшла на співбесіду, у мене запитали: «Ти читаєш по губах?» – «Так». – «Добре. Будеш робити те і те». Все залежить від людей. Якщо вони захочуть, то зрозуміють. Багатьом простіше не думати, не розуміти, не докладати зусиль. Це стосується і тих, хто чує, і нечуючих. Але якщо в тебе є любов, то вона дасть і терпіння».

Жестова мова говорить, що «любов» живе в серці – щоб її показати, потрібно доторкнутися розкритими долонями до грудей.

«Іноді мені здається, що свобода – це занадто складно. Але потім розумієш, що іншим буде легше йти по дорозі, яку ти вже пройшов. І це класне відчуття. Це нагорода», – каже Анжела.

Якщо з’єднати руки на рівні грудей, а потім різко розвести їх в різні боки, наче відчинити внутрішні брами, то це на мові жестів і є «свобода».

Стаття взята з сайту Заборона за посиланням https://zaborona.com/interactive/inner-voice/4/